ІСТОРІЯ МІСТА ПОЛОННОГО

 Літописне Полонне розкинулося на правому березі річки Хомори, недалеко від того місця, де з нею з’єднується річка Хоморець.

       Археологічні джерела не дають змоги встановити точну дату заснування Полонного. Однак в нашому арсеналі є вагомі писемні пам’ятки. Так, в Літописі руському Полонне згадується в 1169 році. Літописець називає місто «градом Богородиці Десятинної», тобто воно перебувало у власності Київської Десятинної церкви, спорудженої на честь прийняття християнства на Русі. Як відомо, київський князь Володимир Великий в 996 році після закінчення будівництва цієї церкви надав їй десяту частину від своїх маєтностей і назвав її Десятинною. Очевидно, що саме цю дату і слід вважати за початкову згадку про Полонне.

Згадки про Полонне знаходимо в київських Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, Галицько-Волинському та пізнішому Острозькому. Протягом сторіч назва міста змінювалася: «Полони», «Полонний», «Полний», «Полонне», «Полонне Старе», «Полонне нове». Існує припущення, що назва міста Полонне походить від того, що кочові племена серед лісів заселили поляну, полонину і вели осілий спосіб життя.

В ХІ-ХІІ ст. місто стає важливим центром політичного життя Київської держави, її опорним пунктом на західних кордонах. Тут знаходилася резиденція удільних князів з дому Володимира Святославовича. За їх наказом в Полонному було зведено фортецю. З півдня та північного заходу вона була захищена водами Хомори, з півночі – її притокою Умивальнею. Східні підступи до міста прикривав штучний вал, що сполучав Хомору з Умивальнею. Перед водним рубежем були насипані земляні вали. Перед валами були викопані глибокі рови, заповнені водою, через які прокладені підйомні мости. Систему оборони доповнював високий дерев’яний частокіл і сторожові вежі з чотирьох боків фортеці.

Однак фортеця не завжди рятувала місто від ворогів. Значних руйнувань завдали йому половці у 1169 та 1172 роках, пограбувавши і забравши в полон чоловіків і жінок.

В часи міжусобиць Полонне переходить від одного князя до іншого. З середини ХІІ до першої половини ХIV століття – воно перебувало у складі Галицько-Волинського князівства.

В 1241 році Полонне пережило трагічну долю інших давньоруських міст, захоплених і спалених татарами.

Нападів монголо-татар та половців місто зазнавало не раз. Особливо спустошливими вони були в 1249 та 1369 роках.

З 1366 року місто належало литовським феодалам, а в 1569-му, після Люблінської унії, місто ввійшло до складу Речі Посполитої, 1603 року Полонне стає володінням магната Олександра Острозького, ще через двадцять років – князя Любомирського.

Безправне становище селян, їх повна залежність від феодалів призводили до соціальної напруги. Так, у 1594-1596 рр. полончани брали участь у повстанні під проводом Северина Наливайка.

У другій половині XVI століття Полонному було надано Магдебурзьке право. Привілеї в управлінні містом дістали польські аристократи та багаті міщани. Проте Магдебурське право певною мірою сприяло і розвиткові ремесла та торгівлі. У Полонному діяли ткацький, гончарний, шевський, ковальський та ряд інших цехів, а також мідний, борошномельний, молотильний, винокурний, пивний, цегельний, каретний, паркетний, глиноземний, шкіряний заводи. Композиційним центром Полонного виступав ринок, що забудовувався по периметру.

В 1621 році власником м. Полонного став Станіслав Любомирський, завдяки якому Полонне перетворилось у могутню волинську фортецю.

Але народ перебував під непосильним гнітом панщини, яка за Любомирських доходила до 5 днів на тиждень. Населення за свої кошти ремонтувало панські млини, постачало у замок паливо, зброю, одяг, їжу для гарнізону. Запідозрених у непокорі спалювали живцем, саджали на палі, четвертували, колесували.

В силу цих негативних тенденцій посилюються міжстанові протиріччя. В липні 1648 року повстанське військо Максима Кривоноса підійшло до Полонного. Ареною жорстокої триденної битви стала фортеця, яку було взято на четвертий день.

Перемога селянсько-козацьких загонів Кривоноса в Полонному оспівана в народних думах «В Полонному і Костянтинові-Старому кров’ю ріки плинули», «Перемога Корсунська».

Протягом національно-визвольної війни в Полонному не раз бував Богдан Хмельницький, про що свідчить народна дума «Повстання проти польської шляхти».

У 1702-1704рр. населення нашого краю бере активну участь у великому визвольному повстанні проти польської влади під керівництвом Семена Палія. Та польська армія придушила народний рух.

Народні повстання фактично не припинялися протягом усього XVIII століття. На Полонщині наводив жах на місцеву шляхту загін на чолі з Чуприною і Чортоусом.

У 1793 році після другого поділу Польщі Волинь і Поділля відійшли до Росії. Місто розростається, стає багатолюдним, до нього приєднуються найбільші довколишні села – Забілиння, Горошки, Бортники, Монастирку, Хоморець, а також дві Гамарні і Слободу Вигнанку (тепер Ганнусино).

Під час Вітчизняної війни 1812 року в Полонному стояли війська третьої російської армії, якою командував генерал Тормасов. Кріпосні селяни йшли до армії, сподіваючись залишитися після війни у стані вільних козаків. Однак, цим мріям не судилося збутися.

У 1823-1825 рр. Новоград-Волинський повіт став одним із центрів декабристського руху. Побували в Полонному відомі декабристи І.І.Муравйов-Апостол, М.П.Бестужев-Рюмін, Я.М.Андрієвич. Звідси тяглися нитки змови проти самодержця.

У ХІХ ст. в Полонному широкого розвитку набувають такі промисли як деревообробний, шкіряний, борошномельний; почала діяти мануфактура, на якій виробляли ворсові килими. В 1787 році в Понінці діяла паперова мануфактура. У 40-х роках ХІХ ст. тут була встановлена папероробна машина і однією з перших в Україні Понінківська папірня перейшла на машинне виробництво.

     У 1880 році стає до ладу фарфоровий завод.

     У 1845 році в Полонному збудовано каретну фабрику, а в 1951 році – винокурний завод.

    Полонне стає помітним освітнім центром на Волині. В 1803 році відкривається однокласне приходське училище. У 1839 році до Полонного переводять Повітове Дворянське училище.

     В 1873 році через Полонне прокладено Києво-Брестську залізницю, яка зв’язала місто з багатьма промисловими районами країни.

    Розвиваються гончарні, смолокурні промисли, стають до ладу столярня, ткацька, шевські майстерні, відкривається поштова станція. Робітників жорстоко експлуатували. Робочий день тривав 12-14 годин. Платня була мізерною. Не менш злиденним було становище селян.

    Революційні події 1905 року докотились і до Полонного. На підприємствах почалися страйки. У боротьбу включалося і селянство. Власті для придушення народних виступів відправляли у Полонне військових. Наведення порядку супроводжувалося європейськими погромами. Однак, боротьба проти самодержавних порядків не припинялася.

Особливо погіршилось становище населення Полонщини під час Першої світової війни (1914-1918рр.). Вже на початку війни Полонська земля опинилася у прифронтовій смузі і стала місцем дислокації військових частин. В царську армію призвані 6500 військовозобов’язаних. У зв’язку з відсутністю сировини закрились дрібні майстерні і виробництва, тому багато робітників залишились без засобів до існування.  Відновлюються страйки на заводах.

Своєрідність становища, що склалося у 1917 році на Полонщині полягала в тому, що  наш край був наводнений військами. Солдати підштовхували місцевих селян рубати поміщицькі ліси, грабувати панські економії, заводи і фабрики. На Полонне накотилася хвиля анархії.

Після більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 року в Петрограді, ситуація в нашому краї ще більше ускладнилася.  Особливо запеклою була збройна боротьба за Полонне у 1918-1920 роках.

У 1920 році на Полонщині встановлюється польська військова влада, проводиться ліквідація всіх адміністративних органів попередніх режимів. Замість них починають діяти польські комендатури.

Після початку радянсько-польської війни у квітні 1920 року життя на Полонській землі знову попало у воєнну стихію. Бурхливі події кінця 1920 року завершили смугу кровопролитних боїв різних військових формувань на території Полонського краю і призвели до утвердження тут більшовицького режиму.

Розпочалося формування органів управління і самоврядування. Зміцнювались і зростали партійні осередки. 5 серпня 1921 року вийшов перший номер повітової газети «Друг незаможника». Жителі міста активно включились у відновлення роботи місцевого господарства.

Нелегкий шлях у період соціалістичних перетворень довелося пройти селянству Полонського краю. В роки НЕПу почалося його залучення до кооперації. В ході створення колгоспів широко застосовувались залякування і арешти. Це все наштовхнулося на опір селян. Вже в березні 1930 року Шепетівський округ, в тому числі і Полонський район, став одним із центрів анти колгоспного руху в Україні, був охоплений масовими селянськими виступами. Для придушення їх довелося вдатися до військових підрозділів.

В кінці 1930 року починається нова хвиля колективізації, яка супроводжувалася розкуркуленням.

В другій половині лютого 1933 року в селах Полонського краю розпочався голод. Полонський район на території сучасної Хмельниччини став одним з трьох районів масового вимирання голодних людей.

Складовою частиною більшовицького терору на Полонщині стали масові репресії 1920-30-х років. У 1932 році закладено перший концтабір в с.Котюржинці. Через чотири роки в Полонному був утворений концтабір в районі кар’єру. Він діяв до початку Великої Вітчизняної війни, після чого близько тисячі його в’язнів були розстріляні над річкою Случ.

В 1937-38рр. частину так званих «ворогів народу» без суду і слідства відправляли з Полонного до Шепетівки, а потім їх сліди зникали.

Трагічну сторінку в історії нашого краю відкрив напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року. Вже 26 червня Полонне зазнало першого ворожого авіанальоту. Починається мобілізація -  в ряди Червоної Армії влилось близько 3000 військовозобов’язаних району.

Фашисти створили свій адміністративно-територіальний устрій. З перших днів розгортається жорстока розправа над мирним, переважно єврейським населенням.

Ще одна страшна сторінка у літописі злочинів нового режиму на Полонщині – створення єврейського гетто і загибель його в’язнів.

У відповідь на звірства фашистів почали створюватись партизанські групи та загони, підпільні організації.

Вже у вересні 1941 року розпочала діяти підпільна група месників під керівництвом Никифора Мусійовича Вальчука.  Незважаючи на нечувану жорстокість окупантів, народні месники діяли відважно і героїчно, ризикуючи своїм життям заради визволення рідної землі.

В місті в концтаборах, гетто було розстріляно, замучено, повішано 8679 громадян. З району і міста вивезено до Німеччини 1954 чоловіки.

На початку січня 1944 року в ході Житомирсько-Бердичівської операції 1-го Українського фронту розпочалась двомісячна епопея визволення Полонщини.

9 січня місто Полонне було повністю звільнене від німецьких загарбників.

Протягом 1944-1945 років усі зусилля жителів Полонщини були спрямовані на відбудову зруйнованого господарства.

1946-1947 роки видалися для полончан надзвичайно важкими. Це був період, коли країну охопили продовольчі труднощі, а відтак масовий голод, спричинений згубною політикою примусових хлібозаготівель і складними погодними умовами.

Протягом 1950-1970-х років відбулася широка реконструкція та розширення діючих, спорудження нових підприємств на Полонщині. Набирали потужностей фарфоровий завод, завод художньої кераміки, щебеневий завод, завод госптоварів.

 Одночасно з виробничими питаннями у 80-х роках покращувались і умови праці. На всіх підприємствах працювали медичні установи, їдальні, були обладнані душові, лазні, сауни, надавались інші побутові послуги.

В 1963 році почав працювати районний народний музей.

За період з 1981 року по 1993 роки було побудовано 6 п’ятиповерхових будинків. Невпізнанно змінилось обличчя міста. Тут виросли нові вулиці і площі. Окрасою Полонного стали кінотеатр «Україна», дитяча бібліотека, районний Будинок культури, в якому розміщена районна бібліотека, готель «Полісся», районний вузол зв’язку, універмаги. В місті прокладено водогін, газифіковано більшість вулиць. На площах Слави і Перемоги зведено меморіальні комплекси на честь воїнів-земляків, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

В 1970 році відкривається Дитячо-юнацька спортивна школа, в 1990р. – Станція юних туристів. В Полонному діють 7 загальноосвітніх шкіл, 2 професійно-технічні заклади, 1 вечірня школа.

З 1961 року в місті працює музична, а з 1988 – художня школи.

Протягом 1990-1991 років Полонщиною прокотилася хвиля народних мітингів, на яких жителі нашого краю виступили проти існуючої командно-адміністративної системи, за вихід України із складу Радянського Союзу.

Нова доба в нашій історії розпочалась після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

На жаль, перші роки незалежності виявилися надто важкими: скоротилось промислове виробництво, в критичному стані опинилось сільське господарство. Почалася напружена, виважена робота щодо подолання кризи через ринкові реформи і вже з 1999 року пожвавлюється промислове виробництво.

На сьогоднішній день Полонщина має всі необхідні умови для заохочення інвесторів. Місцеві органи влади створюють їй імідж об’єкта вигідного вкладення капіталу.

Полонне змінюється, оновлюється, набуває привабливого вигляду з добротними будівлями, сучасними торгівельними закладами, ігровими майданчиками для дітей, стадіоном, міським пляжем.

Привабливе наше місто і для туристів своїми архітектурними та історичними пам’ятками: 400-літнім костелом, підземними ходами, кам’яними склепами цадиків-хасидів, земляним валом давньоруського городища, курганом епохи бронзи.

Використана література

Макаренко П. Полонне: краєзнав. нарис.-Л.: Каменяр, 1976.- 32 с.

Полонне. Минуле і сучасне.- Полонне, 2008.- 384 с.

Полонному 1000 років: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. 15-17 черв. 1995 р. - Кам’янець-Подільський,1995. – 240 с.

---