ВІДОМІ ЛЮДИ НАШОГО КРАЮ

         Трояк Андрій Броніславович народився 28 листопада 1977 року в с. Новоселиця Полонського району Хмельницької області. Батько, Трояк Броніслав Павлович, водій Полонського АТП, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, мати, Трояк Олена Олександрівна, вчитель історії Новоселицької ЗОШ І-ІІІ ступенів.

  З 1985 по 1995 рр. навчався в Новоселицькій ЗОШ, яку закінчив із золотою медаллю.

З 1995 по 2000 рр. навчався в Дніпропетровському Національному університеті ім. О.Гончара, де здобув диплом магістра за спеціальністю «Енергетичні установки космічних літальних апаратів».

З 2001 року до цього часу працює на Державному підприємстві «Конструкторське бюро «Південне» ім.М.К.Янгеля». Пройшов шлях від інженера до заступника начальника відділу агрегатів автоматики Конструкторського бюро рідинних ракетних двигунів. Під його керівництвом та при безпосередньої участі була розроблена документація (креслення, технічні умови, розрахунки) клапанів маршового двигуна ІІІ ступені ракети-носія «Циклон-4» та електрогідроклапанів блока маршового двигуна ІV ступені ракети «Вега». Проводив автономні випробування електроклапанів для рульового двигуна ІІ ступені ракети-носія «Зеніт» із дворазовим запуском у польоті. Приймав участь у розробці методик та випуску звітних матеріалів прискорених кліматичних випробувань для оцінки можливості продовження терміну експлуатації ракетних двигунів РН «Дніпро».

За час роботи на підприємстві неодноразово приймав участь в захисті проектів, розроблених для іноземних замовників з Китаю, Італії, Південної Кореї, Саудівської Аравії, а саме в розробці документації на агрегати автоматики (електроклапани, пневмогідроклапани, клапани зворотні та клапан великого прохідного перерізу для рідкого кисню) двигунів та двигунних установок тягою від 40 кгс до 250 тс. Брав участь у випробуваннях клапанів ракети KSLV-ІІ на стендах Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне», у аналізі роботи агрегатів при вогневих випробуваннях двигунів ракет-носіїв «Вега», «Циклон-4», «Зеніт». Приймав участь разом із фахівцями Німеччини, Італії та України у вогневих випробуваннях та аналізі роботи ІV ступеня європейської ракети-носія «Вега» на стендах фірми Astrium (Німеччина), в складі якої використовується блок маршового двигуна, розроблений Державним підприємством «Конструкторське бюро «Південне».

Брав участь у випуску документації на агрегати автоматики двигунів та бортових джерел потужності ракети-носія «Циклон-4М», двигунної установки орієнтації та стабілізації ракети «Грім-2», у відпрацюванні агрегатів та двигунів тягою від 40 до 450 кгс перспективних ракет-носіїв.

Приймає участь у відпрацюванні та випуску звітних матеріалів агрегатів автоматики двигунної установки орієнтації та стабілізації ракети «Грім-2» та маршового киснево-гасового двигуна тягою 10 тс.

Є автором чотирьох патентів України 2010 (2), 2012, 2019 рр., на які оформлено заявку на впровадження винаходів у виробництво.

За досягнуті успіхи в роботі був визнаний кращим молодим інженерно-технічним працівником підприємства, кращим молодим винахідником-раціоналізатором підприємства, присвоєно звання «Кращий спеціаліст ДП «КБ «Південне» із занесенням на Дошку пошани підприємства, нагороджений медаллю ДП «КБ «Південне» «За заслуги», почесними грамотами та подякою.

   Юзьков Леонід Петрович (*28 січня 1938, Новоселиця — †2 березня 1995, Київ) — український учений-правознавець, доктор юридичних наук, перший голова Конституційного суду України.

   Леонід Юзьков народився 28 січня 1938 у селі Новоселиця Полонського району Кам'янець-Подільської області. Після закінчення школи у селі Новоселиця навчався у Бердичівському педагогічному училищі. Відслуживши в армії, навчався на юридичному факультеті та в аспірантурі Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював на посадах старшого викладача, доцента. Певний час працював завідувачем кафедри, професором Київської вищої партійної школи, пізніше — професором Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. У 1990 керував робочою групою з розроблення проекту Декларації про державний суверенітет України. З 24 жовтня 1990 був членом Комісії із розроблення нової Конституції Української РСР. 1 листопада Леонід Юзьков очолив робочу групу цієї Комісії.

1 липня 1992 Верховна Рада України 259 голосами обрала Леоніда Юзькова першим Головою Конституційного суду України. Був членом Венеціанської комісії Ради Європи «Демократія через право». Очолював групу науковців, які розробили концепцію Основного Закону, пізніше — робочу групу з розроблення проекту нової Конституції України.

ДЕТАЛЬНІШЕ...

   Лео Мол (справжнє ім'я Леонід Григорович Молодожанин, 2 (15) січня 1915, місто Полонне – 4 липня 2009 , Вінніпег, Канада) – канадський скульптор українського походження, живописець. Дійсний член Королівської Канадської академії мистецтв, віце-президент Канадської асоціації скульпторів,член та президент Манітобської асоціації (Канада), член Об'єднання мистців Америки, член Мюнхенського об'єднання мистців (Баварія, Німеччина), член Об'єднання Українських мистців у діаспорі. Удостоєний звання почесного доктора: Вінніпезького  університету (провінція Манітоба, Канада, 1972 р.), Альбертського університету (м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада, 1980 р.), Українського Католицького Університету імені св. Климента в Римі (Італія), а також отримав золоту медаль Пармської академії (Італія, 1979 р.). До 100-річчя Канади у 1967 році Лео Мола нагородили золотою медаллю, а в 1989 році - пов’язкою Почесного офіцера Канади (1989). 

   Народився в гончарській сім'ї Григорія та Ольги Молодожені в м. Полонному. З 1916 року сім'я проживала в Сибіру біля Іркутська, потім переїхали до Красноярська. Розвивати здібності до малювання Леоніду допоміг шкільний учитель, а гончарству та ліпленню з глини навчав батько. Коли хлопцю виповнилось 14 років, батьки переїхали до Кабардино-Балкарської автономної республіки в м. Нальчик. Працюючи художником-декоратором в одному з робітничих клубів, Леонід займався самоосвітою. До Нальчика надійшло розпорядження: прислати у Ленінград на навчання в «робітничому факультеті» (робфаку) двох здібних кандидатів з числа національних меншин – бажано кабардинця і балкарця.  Але так як таких кандидатів не знайшлось, відправили Леоніда Молодожанина. На вступні іспити до робфаку він запізнився, проте повертатись додому не став. Знайшов собі у Ленінграді роботу і записався на навчання до вечірньої  мистецької школи. Природні здібності Леоніда було оцінено, і його зарахували до так званої «школи юних дарованій» при Академії мистецтв, де вчилися представники різних республік Радянського Союзу. У 1935 році Леонід витримав іспит на вступ до Академії мистецтв на скульптурний факультет у творчу майстерню Матвія Манізера - відомого мистця, який у той час працював над створенням пам’ятників Тарасу Шевченку в Харкові, Києві та Каневі.  Вже тоді Молодожанин отримав хороший досвід роботи над монументальною скульптурою.

Будучи студентом четвертого курсу він виготовив пам’ятник композитору Олександру Бородіну (Бородін був ще й відомим хіміком) для Ленінградської консерваторії. З 1939 року і понині скульптура знаходиться у фойє. Після захисту дипломної роботи, над якою Леонід Молодожанин працював у 1941 році в Нальчику, молодого скульптора очікувала успішна кар’єра радянського мистця.

Під час Другої світової війни разом із іншими остарбайтерами під конвоєм Леоніда відправили в Німеччину. Проте, за рекомендацією одного з німецьких офіцерів-журналістів, його в райху використали за фахом. Спочатку у Відні, а потім в Берліні він працював у майстерні з ліплення скульптур. У Берліні він мав можливість удосконалювати свої знання в Академії мистецтв. Отримавши ліцензію, працював самостійно, заробляючи кошти на прожиття і навчання. Після краху нацистського режиму Молодожанин за порадою відомих українських діячів, що мешкали в Німеччині, виїхав до Нідерландів. Адже в разі повернення до Радянського Союзу його чекав, якщо не розстріл, то концтабір, де після війни загинули його батько та менший брат Віктор.

Леонід Молодожанин відкрив у Ейндговені свою невеличку майстерню з виготовлення чайних і кавових сервізів, ваз та статуеток. Зі вступом до об’єднання місцевих митців та після влаштування персональної виставки в місцевій галереї  він отримав  замовлення на скульптурні портрети. Відтоді й з’явився псевдонім Лео Мол – початкові літери імені та прізвища Леоніда Молодожанина.

 Непередбачуваність політичної ситуації у післявоєнній Європі та боязнь потрапити в руки радянської репресивної системи змусили Лео Мола і його дружину голландку емігрувати до Канади.  В 1949 році оселились у головному місті провінції Манітоба - Вінніпезі.

Автор пам'ятників Тарасові Шевченку у Вінніпезі (1961 рік), Вашингтоні (1964), Буенос-Айресі (1971), Прудентополісі (1989),Санкт-Петербурзі, Оттаві (2011) та Івано-Франківську (2011). Він також є автором надгробного пам'ятника Іванові Багряному у Новому Ульмі, Німеччина.

29 травня 1988 року у Лондоні місцевою українською громадою з нагоди 1000-ліття хрещення Русі–України встановлений пам’ятник Володимиру Великому роботи скульптора Лео Мола.

Окрім станкової та монументальної скульптури у творчому доробку Лео Мола понад 80 вітражів, мозаїки та настінні розписи (переважно у храмах Америки та Канади). Значна кількість окремих творів  Лео Мола знаходиться в постійних колекціях і галереях, культурних центах і музеях Канади, США, Італії, Німеччини. Найбільшою нагородою для скульптора було виділення території міського парку Вінніпега для створення там «Саду скульптур Лео Мола». Урочисте відкриття в 1992 році, єдиного в країні саду-музею просто неба з творами одного майстра, стало святом всеканадського значення.  Серед трьох сотень різножанрових скульптур представлено й сюжетні композиції на українську тематику: гуцул–трембітар, бандурист, мавка, а також декілька копій скульптур з пам’ятників Тарасу Шевченку.  

Серед його скульптурних шедеврів бюсти:

 ДЕТАЛЬНІШЕ...

   Перец Давидович Маркіш (25 листопада (7 грудня) 1895, Полонне, Волинська губернія, Російська імперія — 12 серпня 1952, Москва, Російська РФСР) — радянський поет та письменник українського єврейського походження, писав мовою їдиш. 

   Народився 25 листопада (7 грудня) 1895 в містечку Полонне на Волині. Уже з трьох років почав навчатися в хедері та співав у синагогальному хорі у Чуднів-Волинському, де до нього приходять перший успіх і слава. Згодом його запрошують на гастролі у Бердичів. З часом повертається до Полонного. Працює конторником в ощадно-позичковому товаристві. Звідти його звільнили за те, що влаштував на ночівлю трупу бродячих єврейських артистів. Пише перші вірші.

   Маркіш знову залишає Полонне, їде на Південь, відвідує Кишинів, Балту, Одесу. Працює поденником, репетитором, збирачем винограду.

   Один за одним виходять збірники поезій «Неприкаяний» (1919), «Витівки» (1919).

   У 1940 році написана поема «Єврейські танцівниці». Надрукована в 1942 р. Під час Другої світової війни перебував в діючій армії фронтовим журналістом. Пише поему «Війна».

   Перец Маркіш був активним діячем Єврейського антифашистського комітету, редагував збірку «До перемоги» (1944) та літературно-художній альманах «Батьківщина» (1947—1948).

У ніч з 27 на 28 січня 1949 його заарештовано як члена президії Єврейського антифашистського комітету. Засуджено військовим трибуналом на закритому процесі. 12 серпня 1952 розстріляно в Бутирській в'язниці. Через три роки реабілітовано. ДЕТАЛЬНІШЕ...

  Лев Михайлович Сибіряков (нар. 1870, Полонне — пом. 1938, Варшава) — знаменитий співак, артист опери.

  Народився в 1870 р. в м. Полонному в бідній єврейській родині.

  Юність його пройшла в Бердичеві, потім він переїхав до Одеси, де одружився з заможною жінкою. Завдяки її грошам він одержав можливість навчатися в Італії у маестро Ч. Россі. 

  В 1904 році при Петербурзькій консерваторії утворилася так звана Нова опера і Сибіряков перейшов до неї.

  В 1906 році Сибіряков переїздить у Київ, працює в Київській опері. Спів його вирізнявся різноманітністю нюансів, майстерністю передачі і вмінням володіти звуком.

  Сибіряков став професором Варшавської консерваторії. Крім того, він співав в Європі і один раз їздив в Америку. Слухачі захоплювалися його виступами, з 1908 року по 1920 рік його сила зросла як одного з провідних басів. В 1929 році Сибіряков приїздив в Росію, дав один концерт в Санкт-Петербурзі.

  З великим успіхом Сибіряков співав в операх Вагнера. Особливо критика відмічала його в ролі Вотана з опери «Валькірія». В репертуарі співака було і багато українських пісень. Співав він також в опері Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

 Співом Сибірякова захоплювався Михайло Булгаков, який в молодості сам мріяв про оперну кар'єру. Сестра письменника Надія Булгакова-Земська розповідала: «На столі у нього, гімназиста, стояла фотографічна картка артиста Київської опери - Льва Сибірякова з написом, яку брат з гордістю дав мені прочитати:" Мрії іноді втілюються в дійсність "» . ДЕТАЛЬНІШЕ...